Шевченко і сьогодення
Здається, що про великого Кобзаря вже все
написано і все сказано, що ми майже все знаємо про нього самого і його твори. Але це далеко не так.
Кожного разу, коли перечитую його вірші й поеми, бачу перед собою щирого й
люблячого українця, талановитого письменника й художника, чоловіка, силу духу
якого не зламала солдатська каторга, і…пророка. Так, саме пророка. Скільки
років тому було написано ним «І мертвим, і живим…» та «Кавказ», «Сон» та
«Гайдамаки» та інші твори, а вони вражають до глибини душі, до дикого щему в
серці, бо за багатьма рядками—Україна, і не тільки Шевченкова, але й сучасна,
початку ХХІ століття.
Читаючи «Гайдамаки», лину думкою у часи
Коліївщини; не дивлячись, що жінка, беру в руки шаблю і поруч з Яремою рубаю ворогів
свого народу, бо хочу, щоб земля моя була вільною, щоб народ мій жив щасливо.
Плачу разом з Іваном Гонтою над його вбитими синами, над тисячами закатованих
і…плачу за тими, хто сьогодні поклав свою голову на вівтар Свободи на
Євромайдані. Хіба не здригалося Шевченкове слово, коли він писав про повсталий
український народ, що піднявся за своє соціальне й національне визволення, що
прагнув жити на своїй Богом даній йому землі не рабом, а вільною людиною?! Хіба
у нас сьогодні не здригається душа, коли бачимо, як наші співвітчизники
тисячами повиходили на майдани в багатьох містах України, прагнучи вибороти
собі гідне й щасливе життя?!Життя не за кордоном, а на своїй рідній землі?!
Вибороти право не бути на Батьківщині рабом і бидлом, а вільним громадянином?!
Болить душа і кричить серце, бо і сьогодні
сильно й правдиво звучить Шевченкове
Доборолась Україна
До самого краю.
Гірше ляха свої діти
Її розпинають («І
мертвим, і живим…»).
Розіпнули Україну «свої?» діти, коли стріляли в М. Жизневського й С.Нагояна,
коли поливали з водометів у мороз людей, коли катували Ю.Вербицького й залишали
його замерзати на снігу, коли викрадали людей просто посеред вулиці й розпинали
Д.Булатова. Так і хочеться крикнути їм усім:
Схаменіться! будьте люди,
Бо лихо вам буде.
Розкуються незабаром
Заковані люде,
Настане суд, заговорять
І Дніпро, і гори!
І потече сторіками
Кров у синє море
Дітей ваших…і не буде
Кому помагати («І
мертвим, і живим…»).
І тут на думку зразу приходять слова, які
Т.Г.Шевченко взяв за епіграф до цього послання: «А ще кто речеть, яко люблю Бога,
а брата своего ненавидить, ложь есть». Яка глибина змісту в
цих рядках, що їх взято із Соборного послання Іоанна (Глава 4)! А яка
пророчість у цьому посланні, повна назва якого
«І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє
дружнєє посланіє»! Чи не захотів Шевченко нам, українцям, залишити життєву
програму, дотримуючись якої, ми зможемо перетворити Україну у квітучу й вільну
державу?
Хіба ми не виконуємо сьогодні його заповіту,
виходячи на майдани не тільки по всій Україні, але й за кордоном: у Страсбурзі
й Празі, у Нью-Йорку й Торонто, у Римі й Відні, єднаючись у єдиний живий
ланцюг, що стверджує єдність українського народу, його велику силу духу й
волі?!
Так, сьогодні ми, українці, єдині, не
дивлячись на те, що «землячки з циновими ґудзиками», «суєслови» й «лицеміри»
намагаються поділити Україну, роздерти її по живому тілу на кілька частин або
заставляють мовчки спостерігати за ходом подій у державі, створюючи умови
вимушеної пасивності. Чи не їх стосуються слова Кобзаря:
Ви любите на братові
Шкуру, а не душу!
Та й лупите по закону
Дочці на кожушок,
Байстрюкові на придане,
Жінці на
патинки.
Собі ж на те, що не знають
Ні діти, ні жінка! («Кавказ»)?
Так і хочеться крикнути їм:
Умийтесь! Образ Божий
Багном не скверніте.
Не дуріте дітей ваших,
Що вони на світі
На те тілько, щоб панувати («І мертвим, і живим…»).
Я, як і багато інших, хто проживає в
Україні, не хочу панувати на цій землі,
я просто хочу на своїй Батьківщині чесно
й вільно жити, працювати на благо своїх рідних і близьких, хочу дихати на повні
груди, насолоджуватися співом пташини й тихим шумом річки, лісу. Хочу, щоб до
серця кожного свідомого громадянина України достукалися такі щирі й вічні
Тарасові слова:
Обніміте ж, брати мої,
Найменшого брата,--
Нехай мати усміхнеться,
Заплакана мати.
Благословить дітей своїх
Твердими руками
І діточок поцілує
Вольними устами.
І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України,
І світ ясний, невечірній
Тихо засіяє…
Обніміться ж, брати мої,
Молю вас, благаю!(«
І мертвим, і живим…»).
Марія Паркулаб,
учитель української мови і
літератури
Єзупільського НВК.
Немає коментарів:
Дописати коментар